Спецпроєкт “Чорнобиль 35+”. Валерій Меренков:”Сподіватися на себе…” (ЖЛ)

Продовжуємо наші розповіді про героїв, які мужньо захищали людство від атомного полум’я. У співпраці з ГО «Лебединська громадська організація Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль Україна» газета намагатиметься розповісти про тих, кого кликала Батьківщина порятувати життя на землі від наслідків техногенної катастрофи. Тож сьогодні наша розмова про Валерія Петровича Меренкова.

Людина невтомного запалу та веселого характеру. Але просить не дуже про нього «розписувати». «Такий, як і всі, – говорить він. – Тоді так треба було, бо життя того вимагало». Валерій Меренков сам не лебединський. Запитаєте, як же він до нас потрапив? Для цього треба відслідкувати його життєвий шлях. Народився він аж у Орловській області, в Росії. Є там таке село Новосьоловки Колпненської селищанської ради. Тато й мама Петро Олексійович та Олександра Федорівна днями працювали на різних роботах у місцевому колгоспі, а хлопцеві залишалося навчатися у школі та допомагати вдома. Після початкової школи у рідному селі він закінчив восьмирічку у селі Яковка. І… подався у світи. Навчався аж на Донеччині, у Костянтинівському ПТУ на машиніста склоформувальних машин, аби згодом виготовляти пляшки, вази та інші скляні вироби. Отримав направлення до Одеси. Там були два «скляні» заводи, тож на один із них, той, що на Молдаванці, і потрапив Валерій Меренков. Сумлінно виготовляв пляшки, що розходилися по всьому колишньому Союзу. Працював до призову в армію. Закінчивши школу сержантів у військовій навчальній частині Татіщево-5, служив у ракетних військах у Бологоє-4 Тверської області. «Это где-то между Ленинградом и Москвой», – співалося у колись відомій пісні. Об’їздив по службі чимало доріг. Бував і під Новгородом, і на Валдаї. Та прийшов час демобілізації. Тож він повернувся до рідного дому, на Орловщину.

Вивчився на водія та гайнув назад у Костянтинівку. Там працював помічником машиніста тепловоза, жив у великому робітничому гуртожитку. І зустрів чудову дівчину Катерину, з якою вони й вирішили назавжди поєднати свої долі. І тут підходить відповідь на питання, чому ж Валерій Меренков опинився у нашому Лебедині: та тому, що Катерина із Кам’яного. Вона навчалася у Горлівці і після цього працювала поваром в одному із закладів Костянтинівки. А проживали вони у одному гуртожитку. Отож і сталося так, що росіянин залишився в Україні.

Попоїздив він по світу, шукаючи кращого місця. Із дружиною потрапили до Криму. Там якраз велося будівництво атомної станції та міста Сонячного, де мали б жити ядерники. Та довелося йому зайнятися викладанням – навчати старшокласників тракторній справі. У Криму і первісток Максим у Меренкових народився. І вже аж потім назавжди переїхали вони до Лебедина та й осіли тут назавжди: будинок звели гарний, син молодший Віталій народився.

Детальніше…