Спецпроєкт “Чорнобиль 35+”. Борис Кубишко: “Головне – жити! Триматися…”

Вони нічим не вирізняються з-поміж нас. Хіба що здригнеться серце у кожного з них, проходячи  повз пам’ятний знак «Героям Лебединщини – ліквідаторам Чорнобильської катастрофи», хіба що прилинуть спогади про те ядерне лихо. Сьогоднішня наша розповідь у рамках співпраці із ГО «Лебединська громадська організація Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль Україна» іще про одного героя атомного полку Бориса Івановича Кубишка.

Звичайний чоловік, серйозний, із насмішкуватими очима, у яких десь глибоко залишився смуток від пережитих років.

Хоча ні! Він не здається, він – оптиміст. «Яке б життя у нас не було, головне – жити. Тому – тримаймося!» – говорить гість нашої редакції. Борис Іванович знайшов час, аби поспілкуватися з нами та розповісти про своє життя. А воно сповнене праці та хвилювань. Родом він із мальовничого краю ярків та пагорбів – із Корчанів Калюжненської сільради. Родина колгоспників Івана Денисовича та Парасковії Леонтіївни виховувала двох синів Миколу та Бориса, привчаючи їх до праці та відповідальності. Тому діставалося хлопцям і роботи по господарству, і у хаті.

Спочатку школа у Ляшках, потім 10-річка в Рябушках і, врешті, Лебединське СПТУ-34, куди пішов навчатися на водія. Тоді такі групи набиралися для бажаючих сісти за кермо. А він хотів долати кілометри шляхів, хотів везти вантажі чи повний салон пасажирів. Щойно отримав «водійські права», як настав час іти до війська. Повістку отримав на 9 Травня. Тут усі святкують, а у Кубишків – проводи в армію. Тож, як і годиться, пішов служити. Потрапив аж до Угорщини, під Будапешт. Є таке цікаве містечко Тьокель. Їхній батальйон обслуговував нашу авіацію, а Борис Кубишко на своєму МАЗ-500 підвозив пальне до МіГів, адже був заправником. Гарна служба була, скаржитися нічого ні на харчування, ні на обслуговування радянських військових частин. Цікаво, що повернувся додому Борис Іванович тоді, коли й призивався – також на ранок 9 Травня. І знову Кубишки відзначали Велику Перемогу та повернення сина з армії.

Відразу ж вирішив, що треба шукати роботу, тож подався до Лебедина, до брата Миколи, бо він на той час уже проживав у райцентрі. Пішов працювати водієм в АТП-18037. Обслуговували в основному колгоспи, вивозили зерно, буряки, допомагали на інших роботах. Попоїздив своїм ЗіЛом по району, а потім отримав КамАЗ із причепом та далекі відрядження по колишньому Союзу.

Детальніше…