Лебединці розповіли якою мовою вони живуть (ЖЛ)

Без сумніву, за останні 7 років, відколи триває війна з Російською Федерацією, більшість українців змінила своє ставлення до колись братнього народу. Захоплення Криму та агресія на Донбасі призводять не тільки до погіршення ситуації у відносинах України із РФ, а й не дають змоги підтримувати родинні зв’язки із громадянами, які проживають по той бік кордону. Але життя триває, і не всі бажають «розлучатися» із мовою сусіда, мовою війни. Так, українці дивляться фільми російською, їхні телефони й соціальні мережі функціонують сусідньою мовою. Та що там говорити, дехто насаджує та перекручує хибні історичні мовні факти, змалечку привчає до неї дітей. Щоправда, не слід забувати, що велику класичну літературу слід читати в оригіналі, тож Пушкін чи Толстой у перекладі (якщо маємо змогу розуміти їхню рідну мову) на українську виглядають «якось не так».

Чи ж має українець жити російською, чи він погоджується обрати рідною для себе мову «старшого брата», «ЖЛ» дізнавалася у лебединців, які розповіли свої власні історії.

Наталія (40 років): –  Не лише готова, а вже відмовилася спілкуватися російською. Наше спільне обговорення в соціальній мережі нашої групи – яскраве свідчення тому. Я думаю українською і намагаюся залучити колег, родичів до цього процесу. Телефон налаштовано українською. Ми українці і повинні знати свою мову, активно нею спілкуватися, бо це один із найяскравіших показників національної ідентифікації. Звичайно, суржик присутній, але я думаю, що скоро ми і його позбавимося.

Алла (39 років): – Тільки українська мова. Спілкування побутове, мабуть, як і у всіх – на суржику, а тексти, тези, коментарі, статті, доповіді – все українською. Після 2014 року перевчилась. До того, статті писала російською, бо навчалась у Харкові, а там мова навчання у виші була тільки російська. Визнаю тільки свою рідну українську мову.

Детальніше…